Історія перша. У Майсені.
- О 6:15 на мосту? – питаю я у WhatsApp о 5:57.
- Так, чудово, я вже в дорозі…
Я перелила свіжо заварену каву з молоком в термос, закинула у рюкзак дві чашки, накинула вітровку і замоталась легким шарфом – навіть у липні ранки у місті на березі Ельби доволі прохолодні.
Мій супутник вже чекав на мосту, на ньому був чорний дощовик, капюшон був накинутий на голову – після ночі було ще сиро. Після короткого обміну привітаннями ми вирушили у бік старого міста. Мій знайомий приїхав тільки на вихідні і вчора під час прогулянки Майсеном я запропонувала у якості розваги послухати гру порцелянових дзвіночків. Завтра, о пів на сьому ранку. Він погодився – німці люблять цікаві Erlebnisse – це коли можна пережити якийсь досвід з історичного минулого і мати задоволення розказати про це друзям та колегам. На цьому побудований туристичний бізнес в країні.
Ми сидимо на лавці на ринковій площі у самому серці Майсену, в руках парують горнятка гарячої кави. Перед нами височіє Фрауенкірхе – капела Святої Марії. Готична вівтарна частина споруди побудована з висічених зі скелі піщаних каменів, барвисті мозаїчні вікна, красива біла вежа з оглядовим майданчиком зверху. Під куполом встановлений годинник, і трохи нижче від нього біліють вони – 37 порцелянових дзвіночків. До початку гри лічені хвилини, о 6:30 пролунає “Wachet auf, ruft uns die Stimme…” – мелодія, що підтримувала німців у часи бушуючої чуми та депресій, а Йоганну Себастьяну Баху допомогла пережити втрату коханої дружини.
Я розповідаю знайомому цікавинки про порцеляну, бо в лабораторії працюю з цим дивовижним матеріалом. Цей білосніжний матеріал не тільки красивий для створення вишуканого посуду, він ще має високу міцність навіть тоді коли крізь тонкі стінки чашки чи тарілки пробиваються промені світла. Порцеляна приймає вигадливі форми. Порцеляна звучить. Це помітив ще Бьоттгер, алхімік та винахідник порцеляни, який у 1712 році обіцяв королю Августу Сильному створити музичний інструмент з “білого золота”. 20 роками пізніше модельєр Порцелянової Мануфактури у Майсені зробив майже 8000 спроб, аби втілити у життя задумку музичного інструменту з 52 порцеляновими дзвіночками. Та все ж його результат все ще не був оптимальним. Дзвіночки під дією високих температур у печі деформувалися, стінки гнулися під власною вагою та ще й ударний механізм не був досконалим, тож акустика бажала кращого. І все ж експерименти тривали і двісті років потому на своє перше тисячиріччя Майсен отримав прекрасний подарунок – першого червня 1929 року рівно о 12 годині дня з вежі Фрауенкірхе пролунала перша мелодія, виконана порцеляновими дзвіночками. Вони мають форму, схожу на Zuckertüte – конусоподібний пакуночок, що дарують першокласникам в Німеччині. Різні за висотою дзвіночки важать від 300 г до 3 кілограмів, а найвищий з них сягає 70 см у висоту. Під час гри дзвіночки залишаються непохитно висіти, ззовні їх б’є молоточок, вкритий овечою шкірою, що і створює чіткий м’який звук. Тримач дзвону прикрашено декоративною ліпниною і блакитними майсенськими мечами – брендом Порцелянової Мануфактури. 22 з 37 дзвонів вже замінили, інші, дай Боже, доживуть до свого столітнього ювілею.
Нам довелося чекати – гра почалась із запізненням на 6 хвилин. “Як і дойче бан…” – подумала я. Ми вже допили каву і, не відриваючись, дивились угору. Залунали перші звуки мелодії, дзвіночки лишались непохитними – працював механізм поза ними. По шкірі побігли мурашки, мене накрило, весь історичний та культурний контекст цього дійства обрушився на мене. Я вже не бачила дзвіницю, мій погляд був спрямований у далечінь, а думки блукали епохами: каолін, знайдений у околицях Майсену, перші спроби виготовити порцеляну, тисячі експериментів з формою і температурою, майстрів, які рік за роком намагалися змусити порцеляну звучати… “Пробуджуйтесь! — закликає нас голос…” – місто прокидається під звуки ніжної мелодії. По дорозі назад ми зустрічаємо людей, що поспішають за свіжими булочками. З відкритих дверей пекарень пахне гарячим хлібом. Сонце вже припікає і ми несемо куртки в руках. Дійшовши до моста, розходимось: я до дітей, а мій знайомий – у готель на сніданок.
Історія друга, ніяк не пов’язана з першою. У рудних горах.
М. вже вкотре провозить нас повз парк у курортному містечку Беренфельс. “Ведмежий камінь” щоразу подумки перекладаю я жовту табличку на в’їзді у місто.
- До гри порцелянових дзвіночків у парку хвилин 20, зупинимось послухати?
Вже вечоріло, ми поверталися втомлені і голодні. М. возив нас на гору на кордоні з Чехією показати сусідню країну з висоти. Замилувавшись пурпуровим заходом сонця над Тепліце, ми пропустили час, коли в чеському ресторані на горі ще можна було замовити вечерю, наразі пропонувалися лише напої.
- Їсти хочеться… У мене є ідея! А що як ми завтра тут поснідаємо? Зробимо пікнік у парку, послухаємо гру порцелянових дзвіночків? Погода має бути чудова… – відповідаю я.
- Класно, давай. – На серці стає тепло, від того, що він підтримує мою пропозицію.
Наступного дня ми прокидаємось не кваплячись, все ж таки вихідний. Захарчик збігав до сусідів купити свіжих домашніх яєць, М. заварює каву в термос. Я кручусь перед дзеркалом у довгому коричневому лляному сарафані, вдягаю улюблені довгі срібні сережки із зеленими кабошонами, милуюсь, як добре вони підкреслюють мою тонку довгу шию. Вдягаю ще срібний підвіс “Пробудження” з тими ж зеленими кабошонами від українського бренду “Орінго”. Роблю легкий макіяж. Хочеться виглядати жіночно і привабливо, адже в нас запланований романтичний сніданок на природі. Спускаюсь у кухню збирати кошик для пікніку. Пластиковий посуд лишаємо вдома, натомість беремо з собою звичайні тарілки, прибори і скатертину – зі смаком декорувати стіл – особлива частина німецької культури за столом, як і неквапом снідати та спілкуватися за їжею.
На гру о 9-й годині ранку, як планували, ми трохи не встигли, але ніхто з цього не робив трагедію, бо наступна вже за годину. Розклали стіл, накрили скатертиною, подіставали смаколики й каву. Трохи погуляли парком, порозглядали дхвіночки – тут вони висять нижче, ніж у Майсені. До парку почали приходити люди, я була певна, що то туристи на відпочинку. Лавки перед башнею з дзвіночками швидко заповнились, було надиво дуже багато бажаючих послухати порцелянову музику. Ми ж сіли за стіл, що встановили трохи осторонь на траві під соснами. Мало прозвучати три мелодії, їх пишуть композитори спеціально під цей особливий музичний інструмент, що може охоплювати звукову гамму у чотири октави.
Порцелянові дзвіночки тихо грали десь над нами, кава ще була гарячою, сонце пробивалось крізь сосни. Я поправила довгу срібну сережку і подумала, що для побачення іноді зовсім не потрібен ресторан.
Історія третя, ніяк не пов’язана ні з першою, ні з другою.
Хорова пісня “Wachet auf, ruft uns die Stimme…” або українською “Пробуджуйтесь! — запрошує нас голос…” написана у 1599 р. німецьким священником Філіпом Ніколаєм, щоб підтримати віруючих, що втратили близьких та надію у тяжкі часи чуми.
У 1731 році Йоган Себастьян Бах, горюючи за померлою дружиною, написав на основі хорової церковної пісні свою найвідомішу кантату. Ця ніжна мелодія, що запрошує до воріт раю, у виконанні порцелянових дзвіночків, супроводжуватиме в останній путь померлих у крематорії Майсену.
Залишити коментар