Була вже середина вересня і погода в рудних горах ставала поволі прохолоднішою – саме час для довгих піших прогулянок по долинам і лісам. Ми планували в неділю йти по гриби і влаштувати пікнік у лісі, але з самого ранку моросило і надворі було так не затишно, так сіро, що М. розпалив камін і ми вирішили дивитись телевізор. Я запропонувала репортаж про грибників, але діти надали перевагу грі на приставці. Ми ж зручно влаштувались перед панорамними вікнами його шале і я добряче попрацювала над його плечем, роблячи мій дилетантський масаж.
Після обіду дощ скінчився і ще зелені луги залило яскравим світлом. Ми вже насиділися вдома і захотілося все ж таки пройтися до лісу. М. був впевнений, що гриби вже є і взяв відро і ножі з собою. В лісі ми звернули зі стежки і пішли, дивлячись собі під ноги, галявинами порослими мохом. Сосни тут на кордоні з Чехією ще в основному зелені, жук, що нищить ліса в Німеччині сюди ще не добрався. В лісі після дощу було тепло і волого. Пахло лісом. Краплі води, як діаманти лежали на тонкій траві, співали пташки. Ми плутали між кущами ожини, підіймали палицями мокрі шишки і перегукувалися, коли хтось щось цікаве знаходив. Перші маслюки вже лежали у відрі, азарт наростав. Захарчик шукав мені красиві мухомори для фото, а М. давав рекомендації, що з берізкою в кадрі буде красивіше. Старші діти теревенили без упину про шкільні перипетії – підлітки, їм грибів наразі ні збирати, ні їсти не цікаво.
Ми порівнювали назви в німецькій і українських мовах. Butterpilz = Маслюк – обидві назви вдалі, правда наші з темно-коричневими шапинками, а от німецькі кольору топленого масла, дуже під цю назву підходять. Білий гриб німецькою Schteinpilz тобто ʼКамʼяний грибʼ, ця назва мені теж більш вдалою здається, бо вони дуже схожі на темні вологі камінці, яким тут у рудному регіоні дім. Моховик німецькою Ziegenlippe – ʼКозячі губиʼ – мені дуже смішно з цієї назви, все ж таки цей гриб росте у мосі. Лисички, гриби парасольки, підберезники, опеньки…гуглю я далі і показую картинки М. Захарчик увійшов в азарт, він уже може розпізнати ʼхороший гриб, беремʼ – повільно, але наповнюється. По дорозі додому вже на виході з лісу знаходимо ще кілька велетнів. Починає моросити, ми натягуємо капюшони, йти ще полем хвилин десять. Я дорогою скептично оцінюю наші знахідки, треба перебрати і повідрізати, а польські треба було й зовсім у лісі лишити – ну не подобаються мені їх синюшні плями.
На кухні М. відрізає і відкидає усе не апетитне, прискіпливо перебираючи кожен гриб. Питає як готуватимемо. Кажу, спершу відварювати, двічі зливаючи воду, а потім смажитимемо з цибулею. Ще у воду маємо вкинути цибулину, пояснюю я, як не посиніє- то гриби можна їсти. Ідея відварювати гриби М. здається дивною, каже треба почистити, помити, порізати і зразу у пательню. Гуглю українською як готувати гриби, Геміні каже варити двічі по півгодини, потім смажити. Німецька Геміні каже чистити, різати і зразу смажити. Отакої. Культурні розбіжності. Ми знаходимо компроміс: попередньо варимо в підсоленій воді з цибулиною, але тільки 5 хвилин – з грибів виходить піна, а М. каже, що і смак. Я погоджуюсь, бо злита вода смачно пахне грибним бульйоном.
Пательня заповнена повністю, кладемо ще свіжу цибулю, тимьян, сіль та перець. За кілька хвилин грибний аромат розноситься по кухні, а на столі вже чекає картопля.
. . . з привітом із Саксонії! 
Залишити коментар