М. запропонував поїхати до Дрездена послухати концерт Роланда Кайзера. Не всередину — квитків давно не було. На берег Ельби. Я тоді знала лише, що він співає шлягери і що німці його обожнюють. Не підозрювала, що це буде один із найромантичніших літніх вечорів.
Це було літо, якраз один із тих спекотних душних днів без дощу, що в Німеччині трапляються дуже рідко. Ми сіли в електричку у Майсені десь о шостій вечора і за сорок хвилин дісталися Дрездена. Трохи пройшлися по магазинах на головному вокзалі. У спортивному я купила собі велосипедний шолом та ще світловідбивачі для дитячих велосипедів.
Потім ми взяли напої і піцу з собою і вирушили на берег Ельби. 20 хвилин пішки головними туристичними місцями. Цього разу ми поспішали, голод підступав, піца пахла, але довелося потерпіти – я неодмінно хотіла пікнік на Ельбі з красивим краєвидом. Вже на мосту Августа я звернула увагу, що люди стоять товпами і дивляться в один бік. Здалеку доносилась музика – Роланд Кайзер почав свій концерт на відкритій сцені на правому березі річки. Квитки по 120 євро розійшлися за годину – справжня ʼКайзерманіяʼ! 12 000 глядачів і ще тисячі шанувальників по обидва боки за огорожею опен-ейр простору. Саме туди ми й прямували. До 2024 можна було ще слухати живі концерти на Каролабрюке – та міст неочікувано впав і про нього тепер нагадують лише залишки бетонних конструкцій.
Ми не були фанатами Роланда Кайзера, але любуватися з берега Ельби, як сонце сідало заливаючи золотом найкрасивішу частину міста – набережну Дрездена та ще й слухати живу музику – це безсумнівно було дуже романтично і приємно. У нас був плед із собою і ми вибрали місце на траві серед інших слухачів. Попри велику кількість людей, тісно нам не було, всі обирали собі місця з повагою до особистого простору сусідів. Мені було дуже цікаво розглядати хто, розташувався поруч. Навпроти нас сиділа компанія подруг нашого віку. “З Берліна”,- повідомив мій друг, оцінивши вимову та прусські риси обличчя. На головах жінок віночки з LED-лампами, татуювання, густо нафарбовані чорні вії. Поруч з пледом, на якому напівлежачи тусувалися дівчата, візочок, а в ньому два бокси з прохолодними напоями – вино, пиво, коктейлі в бляшанках. Позаду нас сиділи підлітки – хлопці й дівчата – в кого дьонер, в кого дюрум в руках. Поївши, почали курити, хлопці притягли ще ящик пива. Ми з М. переглянулися, як і всі батьки, ми сподівалися, що наші діти будуть інакшими підлітками. Ще трохи далі сиділа закохана пара. Красива пишна жінка у червоній сукні, з довгим хвилястим темним волоссям, а чоловіка я не розгледіла. Він ніжно обіймав її ззаду, цілував за вушком і щось таке нашіптував, що викликало щасливу посмішку в неї на обличчі.
Сонце сідало, пісні ставали дедалі впізнаванішими, люди навколо підспівували все більш душевно, деякі піднімалися з пледів потанцювати. Хлопці поруч скандували, перемішуючи тексти шлягерів з викриками ʼДинамо!ʼ – певно що фанати Динамо Дрезден. Дівчата танцювали парами, а двоє закоханих кудись зникли. Набережна перетворилася на море різнокольорових LED-вогників. Роланд Кайзер щось сказав у наш бік, натовп заволав, заплескав у долоні, мабуть привітався, подумала я.
Ми пішли ще до завершення концерту. Уже з мосту Августа озирнулися востаннє: над сценою у нічному небі розквітав салют. Завтра ми мали їхати кататися з дітьми на велосипедах, у рюкзаку я везла свій новенький зелений шолом.
Напишіть відгук