. . . з привітом із Саксонії!

Наш будинок стоїть на березі Трібішу – невеликої, але повноводної річки, що впадає у Ельбу саме в Майсені, де ми живемо. У теплі дні я п’ю ранкову каву на своєму балконі. Це для мене така медитація – сидіти в кріслі, дивитися на строкаті дахи сусідніх будинків, вкритих старою червоною черепицею, на небо, спостерігати як у небі від даху до даху літають ластівки, чути їх щебет, слухати як шумить Трібіш внизу. У цьому місці річка вузенька, тече між щільно стоячими по обидва боки трьохсотлітніми будиночками. Її дно вимощене бруківкою, яку гарно видно у засушливі дні, коли річка перетворюється на тонкий струмочок. Після дощів вода піднімається, стає каламутною, сіро-коричневою. Береги давно захопила рейнутрія японська. Щоосені її зрізають під корінь, а вже навесні вона повертається, ніби нічого й не сталося.

Під балконом ми бачили сіру чаплю, куниць, лисиць, качок, а одного разу навіть двох єнотів, які вправно залізали у вентиляцію сусіднього будинку. Відтоді гілки дерева біля нашого балкона я прошу обрізати якомога далі. Моя фантазія надто легко домальовує змію, яка вирішила завітати до мене в гості.

Однак ця мила річечка таїть у собі велику небепеку – під час повені вона приносить багато води у Ельбу, так що місто стоїть затоплена на декілька метрів у воді. Стається таке може раз на 10-15-20 років. Німці називають це явище Hochwasser – ‘висока вода’, вона спричинює багато збитків для населення. У мене викликає велику повагу, як німці намагаються контролювати повінь – будують шлюзи, що підіймаються вгору на час підйому води, мають мобільні додатки, що сповіщають про рівень небезпеки, перенапрявляють потоки води у поля.

І от якось я пила свою каву на балконі і думала де ж то починається той Трібіш? Моя фантазія малювала камінь з якого вибивається тоненький струмінь води і шириться в річку. З цікавості відкрила Гугл-мапу і пройшлася по Трібішу до джерела. Хм, за 40км від Майсену у тарандському лісі. Не далеко. Я звісно дуже цікава, abenteuerlustig, як кажуть німці, та все ж сама в ліс з дітьми йти не наважилася б – ще заблукаємо, чи вовка натрапимо.

М. запросив мене на побачення шукати джерело Трібішу. Він ще на початку своїх залицянь був дуже уважним до моїх бажань. Домовилися прогулятися і влаштувати пікнік на озері, після того як знайдемо джерело. На прогулянку я взяла свого синочка, він таке любить – нові місця, нові стежки, походи. Ніби ще маленький, всього сім років, а якось ми по горам 20 тисяч кроків находили, ось такий він витривалий.

Ми зустрілися у Грілленбурзі й пішли стежкою по гугл-мапі до лісу. Це був квітень. Земля була вкрита молодою травою і мʼяким мохом, всюди квітли весняні квіти. Молоді сосенки із свіжими, ще мʼякенькими голочками, так і манили провести рукою по їх салатній зелені. Під ногами тут і там траплялися маленькі струмочки. Захар радів щоразу, коли ми скорочували дорогу і йшли лісом без стежки. За півгодини ми натрапили на Трібіш, до джерела ще треба було пройтися вздовж річки. Синок вже трохи був стомлений і М. посадив його на шию. Стежка вела нас вздовж Трібішу та в якийсь момент стало зрозуміло, що далі йти нам кущерями. Мапа показувала, що ми вже близько, та ми втратили слід і опинилися в непролазних хащах. Треба було вибиратися, подумала я, та все ж такий шлях ми проробили не для того, щоб так легко здатися. Ще трохи пошукавши серед кущів та дерев ми знайшли місце, що схоже було на струмочок. Від води там був тільки слід, та й дно було сховане під минулорічним опалим листям. Цей ледь помітний слід дуже швидко й зовсім зник під листям і кущами. 

Трохи не так ми уявляли собі джерело, та все ж ми тепер знаємо, де починається і закінчується Трібіш. Місцями він тоненький, місцями- ширший, десь двоїться, десь утворює озеро. На його берегах стоять села і міста, зеленіють долини, живуть тварини. Стомлені від походу, ми розбили пікнік на набережній в Грілленбурзі, трохи поніжитися на сонечку. Захарчик був у захваті, що йому дозволили перевертати стейки на грилі, а М. наважився мене вперше обійняти. Ми того дня знайшли джерело Трібішу. І, здається, ще дещо, про що тоді навіть не здогадувалися. Те, що відчула я, нехай залишиться секретом, але це було особливо.