Перше, що я побачила, прийшовши додому – великий пакунок з лейблом Amazon в коридорі – Поліна була вдома, коли приїхала служба доставки, то ж мені не довелося йти до відділення. В коробці лежала п’ятиметрова підвісна драбина з вогнетривких матеріалів, запакована у поліестеровий чорний мішок. На флаєрі, що лежав всередині, інструкція, як закріпити драбину і спускатися під час пожежі. 104 Євро, 88 центів – інвестиція у домогосподарство. Дай Боже ніколи не скористатись.
Позавчора на роботі за сніданком ми розмовляли про останні новини в Україні – російські ракети нанесли удар по академії наук прямо посеред робочого дня. У мене перед очима стояло відео з палаючою будівлею і людьми у вікнах, що очікували на евакуацію. Колеги обговорювали, що страшніше – отримати опіки чи зламати ноги, стрибаючи вниз. Хтось запропонував мати канат у бюро про всяк випадок. Полізли гуглити, аж виявилось, що все придумано до нас – в інтернеті великий вибір підвісних драбин з вогнестійких матеріалів. Я згадала, як на сільському святі у Ліхтенберзі, розпалили багаття – ми стояли поодаль, та все одно жар обпікав нам обличчя, так що довелося відходити назад. Охоплена якимось первісним страхом, я натисла кнопку “замовити”, знайшовши драбину з найвищим рейтингом. Мабуть, після того ранкового відео, мені хотілося хоча б одного: знати, що в разі чого я хоча б матиму шанс вивести дітей з палаючого будинку, пам’ятаючи те відчуття нестерпного жару від вогнища у Ліхтенберзі.
На свято у травні, про яке я згадувала, нас запросив М. Він виріс у мальовничому селі у Рудних Горах. Свято тривало два дня – з парком атракціонів, карнавалом і вечірньою програмою з вогнем. Ми приїхали під вечір, у сутінках місцеві вже збиралися під старим розлогим дубом на краю поля. І старі, і малі – кожен тримав смолоскип у руці. У М. теж було три з собою. Поруч стояла пожежна машина.
Рівно о 21:00 люди почали запалювати палиці. Повільно колона учасників ходи вирушила асфальтованою дорогою у бік села. Ми йшли всередині і мені швидко стало зрозуміло, що ця розвага не для мене – хтось тримав смолоскип вище, хтось нижче, а хтось під кутом. Я постійно була в напрузі, бо мала контролювати відстань до тих, хто йшов попереду, весь час оглядатися назад, тримати в полі зору своїх дітей, нервувати, через чужих дітей, що снували туди-сюди із вогнем у руках. Так ми потихеньку відстали і брели в кінці колони. За нами їхала пожежна машина, один із пожежників замикав ходу і час від часу тушив чоботами обгарки, що тут і там відвалювалися від смолоскипів. Йшли ми довгенько, надворі була вже темна ніч. Вогонь вкорочував палиці, розплавлений віск капав на асфальт та стікав униз. Руку захищав лище тонкий картонний кружечок, приладнаний на дерев’яній рукоятці смолоскипа. Я давно вже затушила свій, а М. продовжував нести вогонь у руці, навіть попри те, що крапля гарячого воску впала йому на долоню і лишили на шкірі круглий опік. Так ми дійшли до села, на околиці якого височіла кладка для вогнища. Люди із ще палаючими смолоскипами розташувалися навколо кладки і по сигналу від пожежників отримали дозвіл кинути рештки палиць у кладку. Здійнялося вогнище, духовий оркестр заграв гірничі пісні, ми всілися на траву. Але раптом стало так гаряче від багаття, що всидіти було неможливо, то ж ми мали пересісти подалі.
Потім був ще салют і нічне катання на атракціонах. Вже в машині, на виїзді з села, М. показав у бік замкової гори -на вершині чорної гори у нічному небі м’яким світлом горів ліхтарик. “Ось чому Ліхтенберг…”, – подумала я.
Напишіть відгук